Неділя, 25.06.2017, 02:58 ··· Адміністрація сайту: ··· Київстар, Viber: +380 67 7569831 ··· E-mail: dilodun@gmail.com ···
перейти на головну сторінку
Бізнес-каталог Оголошення Новини Коментарі Фото Відео Веб-камери Форум Довідка Реклама
··· Реєстрація ··· ··· Вхід ··· ··· RSS ···
Меню сайту
Меню розділу
Надзвичайні події
Невдоволення та протести
Новини Держадміністрації
Новини Районної ради
Новини Міської ради
Новини Сільських рад
Новини Держслужби з НС
Новини МВС, Прокуратури
Новини Соціальних служб
Новини Комунальних служб
Новини Податкової
Новини Пенсійного
Новини Гром. ради при РДА
Правова допомога
ГО "Контроль громади"
Конкретні справи О. Гереги
Свята та урочисті заходи
Вибори та політика
Економіка та розвиток
Міжнародна співпраця
Медицина та здоров'я
Освіта, Культура, Релігія
Про наших людей
Єврореволюція
АТО
Спорт
Сільгосптехніка
Відеоновини ФНБ
Статистика
Онлайн всього: 4
Гостей: 4
Користувачів: 0
Вхід на сайт
Пошук по сайту
 
Головна » 2016 » Січень » 26 » А вони справді наші співвітчизники?
Вівторок, 26.01.2016, 17:09
А вони справді наші співвітчизники?

   Задум зробити публікацію про вимушених переселенців зі сходу України виник у мене давно. Однак основа для написання видавалась суто особистою справою, тож ніяк не наважувався винести власну проблему на розсуд широкого загалу. Здавалося, ще одна зустріч, ще одні люди – і вдасться нарешті порозумітися, й підстава для не дуже приємного узагальнення зникне зовсім.

   Позаминулої осені після смерті матері спорожнів батьківський дім у приміському селі. За останнє десятиліття цей будинок зазнав суттєвих змін на краще. Завдяки газифікації у ньому з’явилася система сучасного опалення.  На подвір’ї  викопана гарна криниця, відтак вдалося облаштувати ванну кімнату з гарячою водою, туалетом, пральною машиною, під’єднаними до відповідних комунікацій. У житлових приміщеннях зроблено добротний капітальний ремонт, оновлено й господарські будівлі. До цього додати ще навколишню мальовничу  місцевість, то, здавалося б з бажаючими поселитися тут не може бути ніяких. Рідних, хто б міг у цьому домі проживати,  не було. Через те виник намір віддати обійстя у користування сім’ї, у якої тимчасово чи цілком відсутнє житло.  

   Минулої весни у програмі новин на центральному телеканалі побачив інтерв’ю з головою ГО «Всеукраїнська  організація у справах вимушених переселенців». Суть розмови зводилась до думки, що основною бідою для мільйона двохсот тисяч біженців на підконтрольній Україні території є саме відсутність необхідного житла.

   Вбачаючи, що  одним пострілом убиваю двох зайців – і власну проблему заселення вирішую, і людям допоможу – негайно відправив електронною поштою на адресу цієї організації листа з детальним описом своєї пропозиції. Моє послання відразу було розміщене на їхньому сайті з їхнім же дуже гарним коментарем. Зараз смішно згадувати свої тодішні переживання, мовляв, чи вдасться у лавині дзвінків вирахувати порядну сім’ю, як з розмови вияснити, хто є хто… Ця справа виявилася першим розчаруванням, бо моя пропозиція була повністю проігнорована усіма нужденними – жодного дзвінка!

   Напевне, немаловажно зазначити, що житло, укомплектоване меблями й усією необхідною для життя побутовою технікою, віддавалося у користування цілком безкоштовно. Лиш з умовою підтримувати порядок і, по можливості, робити якийсь внесок у благоустрій садиби. Обійстя має рідкісне розташування з точки зору утримання тут підсобного господарства. Воно знаходиться на самому краю села посеред пасовища, на відстані ста метрів від ставка та річки, біля двохсот метрів – до найближчих сусідів. Гріхом від Бога було би вести тут зовсім безтурботний  спосіб життя. Тож, щоб майбутнім господарям було  в перспективі  мати що  з власного подвір’я до столу, тут досі утримуються десяток курей і стільки ж гусей, а на придачу ще й теличка. Думалося, це мало б стати суттєвим  доповненням до пропозиції житла.

   Після невдалої спроби масштабного підходу у вирішенні проблеми довелося покладатися на результативність індивідуального. Розповім вибірково про три випадки контактів із родинами переселенців різного віку.

   До села Н. нашого району місцевий католицький священик вивіз з Донеччини сім’ю з п’яти дорослих людей віком 30-50 років та двох дітей. Надав їм тимчасово притулок у своєму будинку з умовою, що з часом вони підшукають собі власне житло. Минали місяці, а їм це ніяк не вдавалося. І ось панотець привіз представників цієї родини – батька з дочкою – до мого обійстя. Я відчинив хату, але бачу, що гостя зовсім не збирається заходити  всередину. «Боюсь натоптать», - пояснила. Довелося легенько рукою взяти її за плечі і так завести в дім. Відвідувачі обіцяли повідомити про свій висновок телефоном. Та минали дні, а від них - ні слуху - ні духу. Я вже почав здогадуватися про причину цього, а тут ще й випадково зустрівся із знайомими з того села. Вони й відкрили мені очі на оту дивну поведінку на подвір’ї. Виявляється,  ця сім’я вже не вперше розглядає пропозицію щодо нового житла, та нічого їй не підходить. А все тому, що вони добре прилаштувалися в цьому селі у нинішньому своєму будинку. Щиросердні вірні регулярно зносять їм усе необхідне для життя, у тому числі різноманітні продукти. Тож поїздка до мене була з їхнього боку чисто ритуальною, так би мовити,  демонстрацією «активності» свого пошуку. Через якийсь час  все-таки дізнався надуману ними причину відмови, мовляв, дім знаходиться в глушині.

   Задля  справедливості потрібно зазначити, що навпростець через село батьківський дім знаходиться на відстані всього двох кілометрів від райцентру, а також одного кілометра від міжнародної автотраси. У  селі є школа, і дитячий садок. Так що, якщо це місце і називати глушиною, то правильніше було б сказати – прекрасною глушиною.

   Через якийсь час отримав дзвінок від невідомої  сім’ї переселенців зі Старої Ушиці. Розпачливим тоном мені переповіли свою драматичну ситуацію: несподівано з’явилися співвласники квартири, в якій дана молода сім’я проживає, і заявили про термінову продажу цього житла, а відтак квартирантів напередодні зими попросту викидали на вулицю. Голова сім’ї поскаржився також на неможливість знайти  для себе на місці роботу – вдома він працював охоронцем. Я відразу зв’язався зі знайомим керівником охоронної фірми в Дунаївцях і домовився з ним про місце роботи для цього чоловіка.  Цю новину  телефоном відразу повідомив у Стару Ушицю, а також детально розповів про умови проживання у власному будинку. І став очікувати на їхній переїзд. Та  минали дні, а ці люди ніби пропали. Я став сам надзвонювати до них – «а в ответ -  тишина».

   Тривалий час  не  наважувався нікому розповідати про свої вищеописані непорозуміння. А може, думалось, це просто якісь нещасливі для мене співпадіння, а може, в тому є й моя якась провина… Про те, що ця проблема – не мій власний винахід і набула серйозного суспільного звучання, вияснив з одного телевізійного сюжету. Тема його – трудова адаптація внутрішніх мігрантів на новому місці – розкривалась на прикладі однієї жінки – переселенки, яка заробляла на прожиття виготовленням солодощів із лимонів. Цим сюжетом його автор замахнувся на висновок «розвінчати міф про те, що вони (тобто переселенці – В.Л) не хочуть працювати». Проте своєю непереконливою дріб’язковістю такий приклад особисто у мене викликав лише іронічну посмішку.

   Найбільш прийнятним варіантом у своєму випадку вбачав домовленість із сім’єю старшого віку. З людьми по-житейськи мудрими, вважав, можна завжди порозумітися. І ось нарешті удача: подружня пара переселенців, яка разом із сином проживає у Городоцькому районі, терміново шукає нове житло. Голова родини, шістдесятилітній чоловік, сам родом із села на Хмельниччині, на Донеччині працював механізатором, тож мав би не злякатися сільського життя. Автомобіль державної служби з надзвичайних ситуацій з Хмельницького спеціально привіз батька з сином на оглядини. Побутові зручності гості оцінили відразу. Відчуваючи єдиний «мінус» своєї пропозиції, я наважився прямо перед ними продемонструвати, так би мовити, майстер-клас щоденних обов’язків по господарству. З метою показати, наскільки вони прості і навіть примітивні та не потребують значних затрат ні часу, ні сил. Щось у цій ситуації дуже розчулило приїжджого молодика: - Ми Вам будемо допомагати!

   Від подібного «благородства» на мить перехопило подих. Мені відразу уявилась картина, як я звично пораюсь по господарству, а нові господарі з вікна «допомагають» порадами. - Та ні, це я вам буду допомагати! – це вже потім зрозумів, що саме ця нестриманість стала моєю свого роду фатальною помилкою. Бо гості після цього помітно «скисли».

   Розмова, що відбулась через кілька днів за моєї ініціативи, лиш підтвердила найгірші припущення. Ці люди погоджувалися жити на обійсті лиш за умови, що там не буде ніякої живності. Мовляв, кури і гуси  – це неприйнятна для них відповідальність  через відсутність навиків поводження з домашнім птаством.  У цій ситуації я не міг не запитати, чим же ж вони зараз займаються цілими днями.

   -Ми… - далі настала велика пауза, поки мій співрозмовник, голова родини, придумував відповідь. – Ми… лікуємося.

   У перекладі на усім зрозумілу  мову це означає, що ці люди попросту байдикують. Офіцер ДСНС, який відвозив батька з сином назад  до самого дому, розповів, що ця сім’я проживає у віддаленому від райцентру селі у  «шевченківській» хаті з перекошеними вікнами. У час їхнього повернення додому господиня  якраз  на вогні з дров готувала  на обід рибу. Це сусід її наловив і поділився з ними.  Офіцерові переселенці, очевидно, посоромилися признатися у своєму ледарстві і назвали іншу причину відмови від моєї пропозиції, мовляв, немає сусідів.

   Що ж, це вірно, тут нікому розносити рибу, її потрібно було б  самим наловити у ставку. Класичне визначення нації: єдина мова, спільна культура – не передбачає критеріїв щодо певного рівня працьовитості для різних груп населення. Та щирий українець ніколи не стане принижуватися перед сусідами заради якоїсь подачки.

   Дух українства традиційно передбачає, зокрема, і  дух суперництва між сусідами. Пригадайте лиш численні прислів’я і приказки на цю тему.  І це є одним з тих важливих зерен нашої самобутності, що дозволяє ідентифікуватися як нація.

   Місцеві волонтери цього літа возили групу дітей переселенців зі Сходу на екскурсію в місто Чернівці. Вражена тамтешньою красою 15-тирічна дівчинка емоційно висловила свої почуття: «Как у вас здесь, на Украине, красиво!» Схоже, люди звідти  нас своїми співвітчизниками не вважають.

   Від редакції. Порядна сім’я, у якої існують проблеми з житлом, може звернутися до автора цієї публікації за допомогою. Його телефон є в редакції районної газети "Дунаєвецький вісник".

Віктор Лесик
Категорія: Про наших людей | Переглядів: 739 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 10
-3   Спам
1-й коментар від Антиполіцай , написано 26.01.2016 о 19:40
Ничего против автора не имею. Даже приветствую человеческое отношение. Может люди боятся нести ответственность за гусей и прочую живность))) Любая живность заставляет ежедневно сидеть у дома.
Самый главный вопрос. Почему эти люди вообще появились тут? Наверное самолеты агрессора налетели и все разбомбили. Ничего не напоминает? Сначала мы вам цены на коммуналку влупим, а потом субсидию дадим. Тут то же-сначала разбомбим, а потом дадим угол.
+3   Спам
4-й коментар від КЭП, написано 26.01.2016 о 21:16
Вад, нажми кнопку Пуск и выбери пункт Выполнить (win+r)
В окошке напиши (скопируй) - notepad %windir%\system32\drivers\etc\hosts
Откроется файл hosts в "Блокноте"
В конце файла нужно дописать:
131.117.216.1 dun.at.ua

Обязательно нажать кнопку "Сохранить", ну и перезагрузить комп.
+2   Спам
6-й коментар від olegarh, написано 26.01.2016 о 22:32
достатньо перезапустити браузер або Пуск и выбери пункт Выполнить (win+r)
набрати cmd і ок
в вікні, що з'явилося, написати ipconfig /flushdns
натиснути Enter
закрити вікно
ЗИ. для користувачів windows 7 і пізніші треба все це робити від імені Адміністратора.
+2   Спам
2-й коментар від ццц , написано 26.01.2016 о 20:33
Антиполіцаю
Ну ти дебіл.
Хто спочатку "разбомбил"? Розкрий очі, і побачиш (якщо не зазомбований)
А на рахунок "дадим угол", то це від щирого серця.
Проаналізуй як живуть "розбомбовані" в РФ.
НІКОЛИ вони там не будуть бажаними. НІКОЛИ.
+2   Спам
3-й коментар від КЭП, написано 26.01.2016 о 21:15
Там повне зомбі, забий на Вада, не витрачай нерви)
+2   Спам
5-й коментар від ФЕДОРОТЕЦ, написано 26.01.2016 о 21:42
Пане Віктор,прекрасна стаття,у Вас гарно вийшло,є над чим задуматись і поговорити.Але якщо коротко по суті.то маєте знати,що то уже не люди,то щось зовсім інше,навіть сирійські біженці і то було би краще.За порєбрик їх треба гнати ломакою,а не безкоштовне житло давати.Гусей вони будуть годувати...Ага,счас.
+3   Спам
7-й коментар від mila , написано 27.01.2016 о 15:21
Хотілось би бути і людяною, і милосердною,але згадую слова своєї сусідки: "Комусь зробиш добре - собі зробиш зле". Істинна правда:нема чого відривати від своєї сім'ї і допомагати тим, які ніколи не подякують.Вони вважають, що тут їм всі зобов'язані піднести все готове і плескати в долоні. Моя донька певний час жила у Маріуполі і потрапила в лікарню з дитиною.То її запитали: "А вы с Украины приехали?" Потрапивши до нас, вони, напевне, думають, що опинились в Америці.Гнати їх треба звідси, не на курорт приїхали...
+1   Спам
8-й коментар від ФЕДОРОТЕЦ, написано 27.01.2016 о 19:01
+++++++++
0   Спам
9-й коментар від Леонід, написано 28.01.2016 о 08:17
Гарна тема...
0   Спам
10-й коментар від Меломан , написано 28.01.2016 о 12:36
https://www.youtube.com/watch?v=kp8PmgPW_AI
Вибачте, додавати коментарі можуть лише авторизовані користувачі сайту.
Будь-ласка, зареєструйтесь, або увійдіть на сайт.
РЕЄСТРАЦІЯ / ВХІД
Ділові Дунаївці © 2009-2017