Субота, 24.06.2017, 11:46 ··· Адміністрація сайту: ··· Київстар, Viber: +380 67 7569831 ··· E-mail: dilodun@gmail.com ···
перейти на головну сторінку
Бізнес-каталог Оголошення Новини Коментарі Фото Відео Веб-камери Форум Довідка Реклама
··· Реєстрація ··· ··· Вхід ··· ··· RSS ···
Меню сайту
Меню розділу
Надзвичайні події
Невдоволення та протести
Новини Держадміністрації
Новини Районної ради
Новини Міської ради
Новини Сільських рад
Новини Держслужби з НС
Новини МВС, Прокуратури
Новини Соціальних служб
Новини Комунальних служб
Новини Податкової
Новини Пенсійного
Новини Гром. ради при РДА
Правова допомога
ГО "Контроль громади"
Конкретні справи О. Гереги
Свята та урочисті заходи
Вибори та політика
Економіка та розвиток
Міжнародна співпраця
Медицина та здоров'я
Освіта, Культура, Релігія
Про наших людей
Єврореволюція
АТО
Спорт
Сільгосптехніка
Відеоновини ФНБ
Статистика
Онлайн всього: 18
Гостей: 17
Користувачів: 1
Вхід на сайт
Пошук по сайту
 Наші афганці

"Я повернуся птахом, запалаю свічкою..."
статті Олени Покровки до 20-ти річчя виводу Радянських військ з Афганістану

Афганцам
Жара, сорок градусов выше нуля
сухие, солёные губы
Панама опущена, глаз не видать
за ними охотятся духи.
В горах беспокойно, в горах тишина
 за камнем любым - пуля в спину.
Хоть бы глоток родниковой воды
прежде чем встречу я мину.
Они всё идут, вереницей тропа
приказ - обезвредить банду.
Тесней прижимай автомат у плеча
а я вспоминаю маму.
В поту гимнастерка и скальный обрыв
оскал моей раненой смерти.
Сюда по заданию вёл командир
домой я хочу, поверьте.
С другой стороны попали в обстрел
откуда не ждали боя.
Нервно свистел у висков пулемёт
как волк одинокий воя.
Они очутились в руках сатаны
в аду сладко тленной крови,
Они умирали уже на ходу
их хоронили горы.
Не бойся, браток, мы спасёмся с тобой
ты лишь потерпи немного.
Ты слышишь, в ущельи «вертушки» бомбят,
а значит и нам подмога.
Их двое осталось, у них ордена
друзей воскрешают на тризне.
Третий тост, браток, за тебя
а мы возвращаемся к жизни.



Заради майбутнього-пам'ятаймо

Поставте скибку хліба на стакан
і голову схиліть в скорботі вічній
За тих, кого убив Афганістан,
Чиї він душі зранив і скалічив.


   На афганську війну Гуцол Сергій Михайлович (на фото в центрі) потрапив 19-річним юнаком через рік після призову до лав Радянської Армії.
19 січня 1979 р. у складі мотострілецького полку Сергій прибув на кордон з Афганістаном, а згодом потрапив до провінції Мазарі-Шариф.
"Одразу кожному із воїнів, - згадує Сергій Михайпович, - дали бойове спорядження, технічну зброю, і полк увійшов до Кундузу". Охороняли вйськовий аеропорт. У воєнні події довелось входити одразу, навіть перший бій Сергій прийняв на перевалі, по дорозі до місця призначення: душмани обстріляли колону, наші солдати чинили опір і відбили напад, в результаті чого було поранено чотирьох бійців.
   Полк пересувався з місця на місце, охороняючи небезпечні ділянки дороги, мости, нафтопровід. Пізніше наші воїни співпрацювали з радниками-афганцями. дізнавапись про місця формування банд, про склади зі зброєю, і тоді полк виступав на затримання.  За час служби в полку загинуло шість воїнів, в тому числі і товариш Сергія Михайловича із Городоччини - Микола Кучер.
   Знаходитись в Афганістані було важко і духовно, і фізично: інший клімат, погана вода, переміна їжі, багато воїнів хворіли на тиф та малярію.  В полку тільки на гепатит захворіло 300 осіб.
   При виконані одного із бойових завдань Сергій отримав поранення в ногу та руку, зачепило і голову. За мужність в боях він був нагороджений медаллю "За отвагу". Ветеран згадує: "Вже там, в Афганістані ми гостро відчували несправедливість союзного керівництва по відношенню до воїнів, і це бентежило".
   Сьогодні Сергій Михайлович Гуцоп - голова спілки ветеранів Афганістану у Дунаєвецькому районі. Як голова спілки Сергій Михайлович бачить  першочерговим завданням організації і громадськості району побудувати в м. Дунаївці памятник воїнам-інтернаціоналістам. Це треба зробити тому, що це - наша пам'ять. Це наш обов'язок перед цілим поколінням, яке воювало на чужій землі, відстоюючи чужі інтереси. Сергій Михайлович згадує, як наші солдати "будували" памятники там, в чужій країні. Якшо загинув водій - вкопували в землю колесо, якщо розвідник - робили знак із каменю,  якщо танкіст - клали гусеницю танка. Тих знаків, напевно, вже немає в Афганістані, вони зрівнялись з піском та горами. Рідна земля повинна прийняти неприкаянні душі своїх героїв, на честь загиблих люди повинні будувати пам'ятники, шанувати живих та тих, хто не повернувся.
   Перед спілкою ветеранів та й перед всіма нами стоїть завдання розповідати про події, що відбувались в Афганістані у 80-х роках минулого століття, аби подібні війни не повторились. У планах спілки воїнів-афганців влаштувати свій невеличкий музей. А ще їм потрібно приміщення, аби колишні воїни могли зібратись, згадати бойову молодість та поспілкуватись з молоддю.

Фото з сімейного архіву С.М.Гуцола

Це моя правда

   Осінь 1979 р. Американці розгорнули в Пакистані базу ракет швидкого реагування, а по всьому радянському кордоні почали формувати бригади швидкого реагування. Йшов активний набір людської сили...
   "До клімату звик швидко, бо потрапив туди зимою. Афганці говорили, що шураві принесли із собою сувору зиму. вони вже років 15 не бачили такого холоду", - так згадує початок своєї служби в Афганістані Володимир Петрович Заводовський. Піспя закінчення школи, у листопаді 1979 р., Володимира призвали до армії у місто Хирів Львівської області. Згоном, у 1980 р., його перевели у м. Мукачево, у 149 полк. Згодом 190 солдатів цього полку потрапили до бригади особливого призначення. Серед них і Володимир та його земляки-дунаївчани В. Вольський, О. Благій. Т. Вибодовськкй, М. Дальчук, Ю. Боровський. Полк дислокувався під Термезом. Тут отримали повну бойову Екіпіровку, техніку, зброю. А 13 лютого з повним укомплектуванням переправились по понтонному мосту через кордон - в Афганістан. Рота стала иа охорону порту Хайратон і прикордонників, що охороняли міст. 23 лютого прибули на базу в Кундуз. Саперна батарея будувала тут дорогу Кешим-Файзабад, а полк, де служив Володимир, на висотках вів охорону цієї батареї. До речі, перший бій відбувся, коли рухались до Кундузу. Тоді розбили банду із 30-ти чоловік.
   Володимир Петрович згадує дві, як він вважає, безглузді воєнні операції. "Командування віддало наказ "Йти в гори!" Мети операції ніхто не знав. Зайшли у кишлак Яворзан, повертаючись, потрапили в засідку.  Нас обстрілювали з автоматів і кулеметів. Прилетіли "вертушки", забрали поранених і вбитих, а ми з боєм пробирались до "своїх". Начебто вирвались із-під вогню, і знову - бій. Там я був поранений у голову.
   "Жахлива подія відбулась і у червні 1980 р., коли наш батальйон потрапив в засідку. По рації викликали допомогу. Бійці пішли не горами, а через ущелину. І там їх всіх (120 чоловік) перебили... А батальйон, оцінивши обстановку, знайшов стежку, піднявся в гори і повернувся а частину"
   В серпні 1980 р Володимира перевели у розвідку. Тут бойові завдання були чіткими, зрозумілими. Радники, що співпрацювали з радянськими військами, повідомляли про місцезнаходження душманів, і солдати, в основному вночі, виходили, брали в оточення, виманювали і знищували їх. Часто доводилось ходити на межі між життям і смертю.
   "17 вересня підірвався на міні наш БМП - мене знесло ударною хвилею і викинуло на землю, а одного хлопця із Казахстану розірвало на шматки. Покалічило і хлопця з Хмельницького - Сашу Дубенецького". В роті, де служив Володимир, багато воїнів зникло безвісти, багато загинуло.
Прослужив Володимир в Афганістані 22 місяці, у жовтні 1981 року захворів на гепатит і 6 листопада його звільнили в запас. Та війна залишила рани не тільки на тілі Володимира Петровича, в й у душі. Після того пекла і життя бачиться зовсім іншим. Отож, саме тому найбільшим благом на землі Володимир Петрович вважає мир і, спілкуючись з молоддю, бажає їм: "Нехай вам ніколи не доведеться воювати".
І, звичайно, всі хочуть додому...

Опять начинается день,
Опять все жара и жара,
Но никто не ищет тень,
Здесь, как и прежде, идет война.
А мы службу несем,
Дни летят и летят,
И, конечно, домой
Все ребята хотят...

   Такий ось вірш написав Сергій Михайлович Дзісь, знаходячись в пеклі війни, в Афганістані.
   Він народився і виріс в мальовничому селі Нестерівці. У 1980 році призвався до армії і через 6 місяців опинився в Афганістані. Служив Сергій в артилерійській розвідці. Було важко звикати не тільки до боїв та до порядків воєнного часу, але і до клімату, до нестерпної спеки. Основним завданням їхнього підрозділу була охорона автоколон, що йшли з Союзу до Афганістану. Перший бій прийняв по дорозі до місця дислокації. Тобто одразу треба було звикати до тривожних буднів, до того, що тобі ціляться в спину, пам'ятати про пильність, аби не потрапити до полону.
   Сергій пройшов дорогами Баграму, Калокону, Чарідазу, чорними хребтами Салангу. Батьки не знали, де знаходиться їхній син, але не так з листів, як серцем відчули, що Сергій в постійній небезпеці, що він - на війні.
   Сергій Михайлович - людина творча, він пише вірші, малює картини, а молодим воїнам бажає, щоб служили тільки в Україні, готувались заздалегідь до служби та займались спортом.
   Бажаємо вам, шановний ветеране, здоров'я, успіхів, гарного настрою. До речі, із села Нестерівці проходили службу в Афганістані І. М. ФІль, М. М. Глевич, П. В. Піщенюк.
Не стерти з пам'яті Афган

   У Дзіневського Миколи Павловича батько Павло Ксенофонтович був ветераном ВВв У Карелії в 1942 році загинув і старший брат  Василь... Воювати довелося і йому, але в чужій крйіні, на чужій війні.
   Після закінчення середньої школи я с. Сокілець Микола навчався в Кам'янець-Подільському будівельному училищі. У 1966 р.  призвався до лав Радянської армії,  проходив  службу  в Псковській області. У 1974 р. вступив до учбовою центру школи прапорщиків, що в Подмосков'ї.
   У серпні 1983 р. за наказом командування був направлений для виконання інтернаціонального обов'язку ДРА, де прокодив службу командиром взводу у  провінції Кундуз, потім перевели до провінції Ташкурган. Бойовим заданням була цілодобова охорона території в радіусі 80 км.
   "Ми охороняпм Ташкурганську ущелину, дорогу життя, комункації, трубопровід, мости. Були ще бойові завдання - накази на реалізацію бандформувамь".
   В крупномасштабних бойових операціях Микола Павлович участі не брав, хоча з першого ж дня потрапив під шквальний обстріл. "По рації доповіли про обстріл, вийшли дві "коробочки" - танки, вдарили по кишлаках і все зразу затихло. Вели в основному оборонні бої і виконували накази прочісування місцевості".
   Дуже тепло і з вдячністю відгукується Микола Павлович про жінок-медиків: "Честь їм і хвала, вони штопали тіла і лікували душі".
   В умовах афганського клімату наші солдати тяжко хворіли. Якщо у афганців гепатит - це як грип, для наших це - серйозна хвороба. Перехворів нею і старший прапорщик Микола Павлович. До клімату звикали поступово: вдень пекуче сонце - 50 С°, а вночі 20 С°, постійна нестача води, яка ще, до того ж, брудна, а вітер "Афганець" - підносив весь пил, що сонця не було видно - на цей час навіть воєнні дії припинялись.
   За два роки і 3 місяці із взводу М. Дзіневського загинув один воін. І в цьому немала заслуга командира, бо він беріг життя кожного солдата. Батьки солдатів писали командиру взвода листи. І в кожному із цих листів - молитва ...
   Пильність не втрачали ніколи. Спостерігали за всім, що рухалось. Одного разу, наприклад, спостерігач доповів, що бачить караван із 5 тварин. Доповіли в батальйон, був наказ діяти за обставинами. "Виходимо назустріч, поки вони спускаються по гірській стежині на дорогу. Запитуємо через перекладача "Хто?" Вдповідь: "Дехкани, веземо мішки з кізяками для отоплення житла". Бідні, нещасні чоловіки, а з ними був хлопчик років 12, дивиться з острахом - "Треба подивитись мішки", - сказав я. Подивились, а там боєприпаси, зверху 10 тис. патронів. Забрали боєкомплект, а людей здали місцевій владі".
   Ветеран запам'ятав і останній день в Афганістані. "Полетів в Кундуз поставити штампи в паспорті, оформити документи для виїзду на Батьківщину.  Прилетів в штаб дивізії, а паспортистка штампа не ставить, каже, завтра вранці. Вранці вона десь затрималась, а копи прийшла, той вертоліт, на якому я мав бути, полетів". Вона заспокоювала: "Поїдете завтра чи післязавтра". А потім з'ясувалося, що той вертоліт підбили душмани і всі 14 чоловік загинули.
   Ось так ще раз мене зберіг ангел-охоронець.
   Наступного дня прибув до свого полку. Однополчани були здивовані моєю появою, бо думали, що я загинув, адже у списку, хто мав летіти на тій "вертушці", був і я.
   До Хайратома Микола Павлович їхав на машині. Але дорогою трапилося ЧП: водію перебило ноги. Останні кілометри до кордону Микола Дзіневський пройшов пішки. Повернувся додому у листопаді 1985 року. Більше всього із нагород ветеран війни в Афганістані Микола Павлович цінує медаль "За бойові заслуги"
Фото з сімейного архіву М. Дзіневського.

Знаменита 9-та рота - це з нашого полку.

   Зеленчанин Сергій Олександрович Кріль в 1983 році після підготовки в навчальній повітрянодесантній дивізії, що дислокувалась в Литві, був відправлений
 в Афганістан - в 345-й Ферганський окремий повітрянодесантний полк.
   "Наш полк частіше всіх брав участь у бойових операціях різної тривалості та масштабу. До речі, 9-та рота, про яку знято однойменний художній фільм, -
це рота нашого полку, - розповідає ветеран-афганець, - Бойові операції могли бути короткими - протягом 2-3 днів, здійснювались вони зусиллями однієї роти, а були й такі, що продовжувались тиждень-два, а то і місяць - зусиллями усіх батальйонів та дивізій".
   Сергій згадує перший бій. Рота проходила вулицею зруйнованого кишлака і потрапила під шквальний обстріл душманів. Бійці швидко залягли, почалась
 перестрілка. Зв'язковий по рації зв'язався з полком і попросив підмогу. Ворожу атаку було відбито. На щастя, в тому бою з наших хлопців ніхто не загинув, були лише поранені.
   База нашого полку знаходилась біля містечка Баграм, біля аеродрому в провінції Парван (це за 40 км від Кабула).
   Сергію Олександровичу довелось, як він каже, брати участь в багатьох операціях, але дві крупномасштабні залишились в пам'яті назавжди: в долині Пандшер та операція по ліквідації сепаратиського уряду, який оголосив незалежність від уряду Б.Кармаля. Проходила ця операція на кордоні з Пакистаном, в Урумському районі.
   Маючи романтичну душу Сергій Олександрович і на тій страшній війні бачив красу чужої землі, і тоді ще більш розумів, що наша земля і наш край - найкращі.
   Він згадує: "Мені запамятались підніжжя гір, які весною на десятки кілометрів покриваються живим червоним килимом - це цвітуть тюльпани. А ще запала в душу краса гір. Коли дивишся на їх первозданність, то мимоволі порівнюєш з величчю духу. І тоці зникають усі дріб'язкові думки, а залишається лише твоє "я".
   ...Сергій Олександрович - людина різносторонніх інтересів: він дуже любить мандрувати, цікавиться математичними і науковими проблемами, займається бджолярством, майструє із дерева, дуже любить читати, особливо класику.
   Сергій Кріль часто зустрічається з молоддю, розповідає про свою фронтову молодість і радить завжди залишатись самим собою, берегти свою гідність, нічого не боятись, бути справедливим і чесним у стосунках з друзями, не принижуватись ні перед ким, але й самому нікого не принижувати. А якщо ти служиш в Армії, то будь справжнім воїном.
   Пройшовши горнило війни, Сергій Олександрович не зламався і не зачерствів душею, знайшов своє місце в мирному житті.
   І це ще раз підтверджує слова відомого філософа: "Людина, якщо вона людина, залишається нею за будь-яких обставин".

Оберігала мамина молитва

Літньої пори 1965 року у мальовничому селі Гопозубинці в сімТ Блажеєвих народився син Віктор. Хлопчик ріс, як і всі сільські дітлахи: ходив до школи, пас худобу, допомагав по господарству. А ще були ігри, рухливі, запальні та цікаві. Проте найбільше Віктор любив гру у війну. Тоді він навіть уявити не міг, що йому доведеться пройти дорогами справжньої війни в горах далекого Афганістану. Три довгих роки (1983-1985) міряв чужі дороги на своєму "бетеері" український юнак, три Нових роки зустрічав в Афгані. У всі ці роки Віктор біля серця зберігав кленовий листок - як згадку про Батьківщину, як символ рідної землі.
   Віктор Володимирович брав участь у багатьох військових операціях. На війні смерть завжди ходить поруч. І не кожному вдалося її обдурити. Багато хлопців полягли на чужій війні. А до В.Блажеєва доля була прихильною. Ось лише на третьому році служби він мало не загинув. Виконуючи чергове завдання, БТР підірвався на міні. Віктор потрапив у радянський госпіталь. Пізніше, коли прийцюв до свідомості, Віктор Володимирович подумав: "Все-таки мені пощастило. Коли б міна спрацювала трохи повільніше, удар прийшовся би на днище машини. Тоді був би кінець. Народитися в сорочці для мене було б замало, бо ніяка сорочка не могла врятувати від шквального, безкінечного вогню. Мене вберегла, напевно, мамина молитва». Після госпіталю солдат повернувся додому. Влаштувався в колгосп водієм, одружився, має двох донечок. А пам'ять бентежить..


Забути неможливо

   Односельчанин В Блажеєва, Юрій Борисович Ратушняк, також виконував інтернаціональний обовязок в далекому Афганістані, а саме - в Кундузі, Гардея. Про афганські будні, важкі бої, що випали на долю молодого солдата, не хоче і згадувати. Адже він служив в десантних військах. А це ті війська, які першими йшли в бій, які викликали вогонь "на себе". І саме тут найбільше гинуло солдат. Юрій Борисович говорить, що на Афганській війні українські воїни чудес не здійснювали. Просто кожний знав і виконував свої функції, поставлені на нього конкретним боєм, конкретним місцем в бою. Десантникам доводилось супроводжував колони з продуктами харчування та водою, не задумуючись, йти на допомогу афганському простому народу, витягати з вогню друзів. Про мужність Юрія Борисовича свідчать нагороди, які він отримав на війні. І тільки він один знає. яку незагойну рану залишив у його серці Афганістан.

Щоб більше не знати війни

   В Залісцях проживає чудова людина, воїн-інтернаціоналіст Петро Євгенович Поліщук. До лав Радянської Армії Петро Євгенович призвався у 1982 році. Після навчальної частини отримав звання молодшого сержанта і був призначений командиром відділення. Згодом його підрозділ відправили до Афганістану. Служив український юнак заступником командира взводу бойових машин піхоти. "Ми охороняли аеродром, мости, дороги, ходили на "зачистки" і вилучали зброю у населення, а також обеззброювали каравани моджахедів". Полк, де служив Петро Євгенович, стояв у Шинданті, але доводилось бувати на бойових операціях і в Чірікані, Ферасі, Фарахруті, Гераті. Батьки воїна знали про його нелегку службу і навіть одержали подяку від командира військової частини. Ветерана, який бачив кров і смерть, який виносив із вогню своїх друзів, найбільше вразило в Афгані те, що у війні тоді брали участь навіть 10-13-літні афганські діти. "Вони воювали за рідну землю, - каже Петро Євгенович, - а ми?..". Тож більш за все на світі ветеран-афганець бажає, аби наша земля, наша молодь ніколи не знали війни.

Війна для нього ще не закінчилася

"Пані, нема про що розповідати і чим хвалитись, війна - це грязь..." Так розпочалась у нас розмова з Ружицьким Антоном Йосиповичем (це було у 2003 р.). Антон Йосипович Ружицький народився в сім'ї католиків. Батько Йосип Антонович та мати Анастасія Олександрівна виховали своїх синів порядними, відвертими, щирими людьми А ще вони прищепили своїм дітям почуття обов'язку при виконанні будь-якої роботи. Антон ще до служби в війську працював у колгоспі. А коли в 1979 році його призвали до лав Радянської Армії, то саме його професія, відповідальність і сумлінність стали вирішальними у тому, що він потрапив в Афганістан. Спочатку була навчальна частина в Шепетівці, потім підготовка у Гощі Рівненської області, згодом - чужа країна, з високими горами, гарячими пісками і незнайомою мовою. Антон Йосипович був свідком І учасником вводу військ в Афганістан. Це було так: під покровом ночі, через понтонний міст, потім на паромі по річці Амудар'я (тоді ще не було Термезького мосту) військова техніка переправлялась з Термеза узбецького в Хайратон (Термез) афганський, а далі - на Кандагар. Дорога була небезпечною, її навіть офіцери не знали. Техніка була дуже дорога: машини, танки, "бетеери". За цими машинами їхали бензовози з 12-метровими причепами (техдопомога), водієм одного з яких був Антои Йосипович. Одного разу недалеко від Кандагару причеп машини Антона Йосиповича потрапив на міну. Вибух був такий сильний, що його разом з кабіною викинуло на узбіччя. Антон Ружицький був тяжко поранений. Багато ще чого довелось пережити воїну, про що він не хоче розповідати. Мама Антона не знала, що він в Афганістані, вона лише знала, що в Термезі. Але ж це узбецька територія, отож. молила Бога. щоб він 'не потрапив на війну. Тільки набагато пізніше дізналась, яке горнило пройшов її син. Для лейтенанта Антона Йосиповича Ружицького війна закінчилась офіційно, коли він демобілізувався у 1989 р. Але ж чи закінчилась вона в його душі? Напевно ні. бо душа травмована, і перед очима й досі стоять ті події, про які він не хоче говорити. А якщо говорить, то зі сльозами на очах.

Маківчани на війні

   Старший лейтенант Анатолій Петрович Буравльов потрапив до Афганістану у 1980 році. Він був призначений начальником автоколони, яка перевозила вантажі за маршрутом Ташкент-Хайратон-Кабул. На все життя запам'ятав Анатолій Петрович перший бій. Колона, переправляючись через перевал Саланг, потрапила під інтенсивний обстріл. Воїни зайняли оборону, прикрившись автомашинами. "Я лежав під мотором авто, - згадує офіцер. - кулі пробили піддон і масло капало на мене. Автомобіль - то поганий прихисток, бо від влученої в бензиновий бак кулі машина могла вибухнути. Але це хоч якийсь захист від ворожого вогню". Атаку душманів було відбито. Для Анатолія цього разу бій закінчився щасливо - жодної подряпини. Проте при виконанні бойового завдання в місті Газні офіцера було поранено і важко контужено. На сьогоднішній день Анатолій Петрович - інвалід війни II групи, проте і тепер, як колись в Афгані, сила духу не покидає його.
   Маківчанин Василь Олексійович Каспрук призвався до армії 1979 року. Вісімнадцятилітнім юнаком після навчальної частини в Казахстані потрапив в Афганістан. Дуже важко було звикати до чужої країни, пекельної спеки, гарячих пісків і гір, неякісної води. Думками завжди був дома, на рідному Поділлі, де зелені ліси і луки. холодна джерельна вода. батьки і друзі. Ці спогади, а ще листи з батьківщини допомагали перенести страхіття війни. А побачити і пережити довелось багато. І хоч як хотілось би забути ті роки, а не виходить...
    Віктор Пилипович Корженівський служив а Афганістані у військово-повітряних силах з лютого 1987 року Служба проходила в провінції Газні. Афганська війна - війна особлива, бо за рідну землю афганці воювали від старого до малого. Вони були жорстокими повідношенню до радянських воїнів. Тому хлопці повинні були бути пильними, обережними, а ще - швидко орієнтуватись у військових ситуаціях. Від цього залежало життя. В багатьох операціях довелось брати участь Віктору Пилиповичу. Проте одна із них навічно залишила слід у його долі, тяжке поранення, лікування і інвалідність на все життя...

Квіти і солдатські сльози

Юрій Іванович Побережний з Рахнівки розпочав військову службу в навчальній частині Ашхабвда. Після "учебки" потрапив до Афганістану. Служив юнак в артилерійських військах командиром обслуги гармати. Завданням їхньої частини було забезпечення проходу колон через Кандагар. Юрій Іванович брав участь у боях майже щоденно. І кожен бій закарбувався у його пам'яті назавжди. Воїни щоденно перебували на межі життя і смерті. 3 болем згадує ветеран своїх побратимів, які загинули в чужих горах, захищаючи чужі інтереси. Юрію Побережному пощастило він повернувся додому живим і здоровим. Ніколи не забуде, як ступив на рідну землю, повернувшись з Афганістану. В аеропорту воїнів чекали школярі з квітами і зовсім не знайомі люди. Вони обіймали і цілували солдатів, що повернулись з війни. А юнаки пригортали до себе квіти і затуляли ними обличчя, ховаючи скупу солдатську сльозу.
А біль у серці залишився...

Станіслав Олексійович Посвященний народився у с. М Кужелівка. У 1983 р. він призвався до армії. В Ташкенті проходив підготовчі курси лаборанта і звідти був відправлений до Афганістану. Ветеран каже, що на війні можна було звикнути до спеки, вітрів, але неможливо змиритись із загибеллю молодих хлопців. А смертей Станіслав Олексійович бачив багато, бо служив у військовому госпіталі в Кабулі. І кожна смерть відлунювана в серці болем. Гинули молоді солдати в боях, помирали від ран, плакали матері, проклинаючи війну. Медичні працівники шпиталю щиро раділи кожному врятованому життю. Працювати практично без відпочинку, часом лише а незначними перервами на сон. Станіслав Посвященний за мужність та воїнську доблесть, проявлену при виконанні інтернаціонального обов'язку в Республіці Афганістан, нагороджений Грамотою Президії Верховної Ради Радянського Союзу.Давно закінчилась афганська війна, а біль у серці залишився...
І закінчилось кровопролиття

   Смотричанин Анатолій Володимирович Урбановський до лав Радянської армії призвався будучи студентом факультету механізації сільськогосподарського інституту м. Великі Луки (Псковська обл. Росія). З червня по листопад 1987-го служив курсантом у навчальному підрозділі в/ч 45935, яка дислокувалась у Ленінграді. Потім був направлений в м.Кабул Демократичної Республіки Афганістан. Служив у батальйоні охорони штабу 40-ї Армії командиром відділення по ремонту танкової, самохідної артилерії та бойових машин піхоти. Не раз доводилось виїжджати і на бойові операції. Після оголошення виводу військ з Афганістану в колоні з іншими частинами відділення переправлялось через перевал Саланг. Територію Афганістану відділення Анатолія Володимировича залишило за два дні до закінчення загального виводу військ - 13 лютого 1989-го року. Службу закінчив у м. Самарканд 5-го квітня 1989-го року у званні старшини повернувся додому. Й донині тривожна пам'ять повертає Анатолія Володимировича у криваве горнипо війни і наповнені радістю дні, коли афганську землю залишив останній радянський солдат.

Незагойною раною запеклася афганська війна у серці згорьованих матерів, чиї сини загинули у далеких горах і пісках. Для них ця чужа війна не історія і не
забута тема, на відміну від політиків. Вона для них невтішна втрата, яка не перестане боліти ніколи. Чорними хустками смерть покрила дзеркала у трьох родинах дунаївчан. Не повернулись, не постукали у хвіртку, не обняли матерів... Не дожили... Не долюбили... Згадаємо їх.
Михайло КУЗЬ. с. Шатава. Відправила мати свого сина Михайла в армію, благословила, побажала щасливої служби і швидкою повернення додому... Став
Михайло навколішки перед матір'ю, поцілував її руки, а потім підвівся і міцно обняв... Це були останні обійми. Защеміло материнське серце, коли прочитала у листі "Мамо, не плач, не переживай, я служу а Афганістані, все буде добре". І цілувала мати ті листи, і просила Бога, щоб врятував. Але не врятував Господь її Михайлика. У цинковій домовині повернувся він до батьківського дому.
Юрій БОГУЦЬКИЙ, с. Слобідка Іванковецька. Берізки, посаджені матір'ю, своїм шелестом нагадують про велику втрату і вічну материнську печаль. Останній бій був нерівний, немилосердно пекло сонце, дошкуляла спрага. Душмани впритул розстрілювали колону. Смерть своєю холодною рукою вирвала Юрія із життя...
Віктор ДУБ'ЄЦЬКИЙ, с. Слобідка Рахнівська. Напередодні призову у армію Вітя посадив дві сливи: одну на своєму обійсті, а другу - на сусідському. Обидва деревця росли, але та, що на Вітіному подвір'ї, невдовзі всохла. Можливо, це був знак. Служба була важкою, весь час під обстрілом, часто залишались без їжі і води. Раненько збирали росу сухими руками і тамували спрагу. Юнак в одному із жорстоких боїв рятуючи життя свого бойового товариша, загинув. Указом Президії Верховної Ради Віктора було посмертно нагороджено орденом Червоної Зірки.

   Якщо померлі душі прийняли зірки і їх оберігає Господь, то як матері жити із вічним болем - "зник без вісті"? 29 років з дня у день чекає сина Олега Віра Іванівна Сушимська, і всі ці роки вона подумки розмовляє з ним, розповідає про своє життя, радиться. А син дивиться на матір з фотографії і мовчить. Багато зусиль доклала Віра Іванівна, щоб відшукати свого єдиного сина, все марно. Мати не може зрозуміти, чому мовчать його однополчани. Адже в його відділенні служили хлопці і з Хмельницького, і навіть з Дунаєвець. Десь є правда, але мати її не знає. "А може він і справді загинув? Коли б був живий, хіба не дав би
про себе знати?" - закрадається думка. Але жінка гонить її від себе і... чекає. Чекає і сподівається, що Олег повернеться додому і одного дня вона стане найщасливішою матір'ю у світі.
  ...Чужа війна увірвалась в наші оселі і насіяла болю. Вічна пам'ять тим, хто загинув у бою, помер від ран в госпіталях, не дожив до ювілейної дати - 20-річчя виводу радянських військ з Афганістану. А живим - шана і подяка. За те, що вистояли, що зберегли солдатську честь і славу.
Ділові Дунаївці © 2009-2017